Ангелина Крихели
- писатель, член национального союза журналистов Украины, корреспондент газеты "Вестник Прибужья", Всеукраинского журнала "Имена"



Книги
Ангелины Крихели:
(издано)

  • "Найденыш" ("Щенок, который заблудился") - интерактивная сказка для детей и их родителей
  • "Как котёнок Правду искал" - интерактивная сказка на русском, украинском и английском языках
  • "Профессии: из первых уст" - сборник статей и интервью в помощь абитуриенту
  • "Королевство Диабетия" - книга из серии "Сказки для семейного чтения"

  • Библиотеки-партнеры

    Каталог статей

    Главная » Статьи » Разное

    Чи солодко жити у притулку? Притулок для літніх людей – зворотній бік життя

    Проходячи поряд із жебраком біля церкви, замислилась: як часто ми відвідуємо своїх старих? Чи звертаємо увагу на прохання літніх людей? «Коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…» - чи не так ми відповідаємо на прохання про допомогу? Адже життя без обов’язків перед іншими людьми значно легше. Правда, то лише на перший погляд. Пізніше сумління гризе, але ми його заспокоюємо та продовжуємо біг колесом життя, наче скажені білки. Тож, вирушаймо разом дивитись в очі самотності, старості, хворобам та смерті, на які прирікаємо найближчих своїх людей. Відвідаємо Миколаївський міський притулок для громадян похилого віку та інвалідів.
    П’ятого вересня цього року притулку виповниться вже дванадцять років. Весь цей час, з моменту прийняття рішення на сесії міської ради про створення притулку за ініціативою нині покійного мера міста Володимира Чайки, директором притулку є Володимир Власов.
    Разом із ним та отцем Миколаєм (священик Храму Всіх Святих на Старому кладовищі), який постійно допомагає закладу, мандруємо чималою територією притулку. Перше, на що звертає увагу будь-який відвідувач, постійний потік життя. Однаково у вільні години та в часи лікувально-оздоровчого труду тут вирує життя. Поруч із квітучім садом, яким опікуються підопічні притулку розстеляється рідна річка, наче рушник. На березі затишно вмостилися невеличкі дитячий майданчик, красива каплиця з іконами, виконаними найрізноманітнішими техніками. Їх роблять самі мешканці притулку: вишивають, малюють власними руками, вкладаючи в них частинку своєї душі. А потім приходять сюди молитися, шукати Бога в своїй душі та спокій. Згори навіть протилежний беріг видно. А ще кажуть, що якщо обійти каплицю навколо та загадати бажання, воно неодмінно здійсниться. Що ж, нехай здійсниться й бажання багатьох українців і на землі настане мир і злагода між народами та країнами. Коли сьогодні в світі холодна війна та наші хлопці гинуть в «південному котлі», захищаючи Батьківщину, залишені владою на самоті з бідою та ворогами (і вже навіть не зрозуміло, хто ворог, а хто допомагає), особливо актуальним є ще одна споруда, що сховалася на березі. Йдеться про пам'ятний знак десантникам 130-ї стрілецької дивізії, який виготовили з червоного граніту ув'язнені Казанківської колонії. Кілька років тому, під час урочистого відкриття, ветерани Другої Вітчизняної війни згадували про початок та завершення битви незламного слов'янського духу з фашистами. А поруч грав оркестр 79-ї аеромобільної бригади. Чи це не жарт долі, що зараз саме вони опинилися в схожому пеклі?...
    Ось в кімнаті відпочинку скромно стоїть піаніно, чекаючи дотиків до клавіш, ось на стінах картини народного майстра, підопічної притулку Валентини Жашкової, яка почала малювати вже після 50 років, саме тут. Ось кімнатка з дерев'яними лавками для денного відпочинку і читання. Є й бібліотека, і маленький дворик, в якому до свят влаштовують концерти із залученням різних самодіяльних колективів міста, проводять майстер-класи для захоплених мистецтвом. А для гостей притулку, які допомагають йому розвиватися, директор і скульптор Кореновський вигадали нестандартну «дошку пошани», яка складається з підписаних зліпків рук.
    Кілька альтанок, встановлених на території притулку, ніколи не пустують. На стільцях і лавках розташувалися ... ні, не люди, а цілі епохи, історії та долі з втомленими від життя очима, кимось обдурені, зраджені, вже не в змозі боротися ні з чим і ні з ким…
    Сідаємо до них та уважно прислухаємось. Наймолодшій підопічної притулку 54 роки, найстаршій - 94. В одній установі, розрахованій на 40 осіб, проживають 38 миколаївців, з них 19 - інваліди, частина яких не встають з ліжка і вимагають особливого догляду. Цілодобово їм допомагають медсестра і санітарка, а їхній спокій береже охоронець.
    Важко виділити з них когось одного, вони такі різні, так потребують турботи, теплі, любові і розуміння...
    Чоловік, який втратив ноги, сидячи у візку, розповідає про Чорнобильську катастрофу, яку не просто пам'ятає, а пройшов особисто. Тоді він був далекобійником. Возив матеріали, якими засипали реактори… Поруч з ним чоловік із задоволенням виробляє зі шкіри різноманітні прикраси, говіркий і добродушний... Робить, як вміє та не перестає цінувати життя. А ось 94-річна старенька, яка пам'ятає не тільки закінчення, а й початок Другої світової. Правда, розповідає про це вона вже досить плутано, оскільки погано чує і часто втрачає нитку бесіди...
    Не одними лише спогадами живуть у притулку. Трішки дивно, але тут і нове життя будують. Яскравий тому приклад – одне подружжя. Вони одружились саме в притулку ще у 2011 році. На той час Людмилі було 53 роки, а Юрію, інваліду з дитинства, – 49. Він вже прожив близько семи років тут, а вона щойно прибула – три місяці як, розчарована в житті, сумна. З посмішкою наречений розповідає, що тому не одружився все життя, що чекав свою Людмилу. Позбавлена зору, Людмила в свою чергу бачила серцем доброту Юрія. Так і створилася нова ланка суспільства, вкотре довівши, що вік коханню не завада. Співробітники міського палацу одружень вручили подружжю свідоцтво про шлюб, а директор притулку виділив їм окрему кімнату.
    Поки ми тут, кілька разів дзвонять, дізнаються, просяться, але місць на всіх не вистачає. «От якби розширити територію» - задумливо говорить Володимир Якович – «Міська влада давно намагається домовитись із людьми в сусідніх будинках про надання їм рівного житла ... А у нас би цілий величезний комплекс вийшов. І більшій кількості людей ми змогли б допомогти...»
    Сюди нерідко приїздять волонтери, та й самі співробітники намагаються приносити в цей великий будинок самотніх мешканців тільки радість і світлі емоції. Адже кожен знає, як часто буває непросто бути добрим, розуміти і співпереживати людям, роздратованим своєю самотністю, хворобами, втомою віку.
    Всі вони чітко слідують розпорядком дня, складеним для максимального підтримання сил і збереження здоров'я. Відразу після підйому о 7.30 і ранкового туалету, всю компанію чекає легка фізкультура, ситний сніданок, лікувально-оздоровчий труд. Після обіду є години відпочинку, а полуденок приносить просто вільний час, коли кожен займається тим, що до душі. Одні плекають квіти в саду, інші читають книги, малюють або просто спілкуються один з одним. Адже за життя багато накопичилося того, що хотілося б обговорити з однодумцем... Після вечері підопічні притулку в кімнаті відпочинку дружно дивляться вечірні передачі, а вже о десятій вечора світло у вікнах гасне, приносячи сон і заспокоєння, з тим, щоб завтра почався новий день, нові плани і звершення ...
    «Важливо не на словах, а на ділі оточити щоденною увагою ветеранів війни та праці, інвалідів» - аналізує роботу притулку директор Володимир Власов – «Потрібно допомогти піклуванням та створенням умов, які полегшать життя обездолених, а також забезпечити відчуття захищеності та повноти життя…»
    І все б добре, якби не одне «але»… А де ж ми з вами? Чому не ми піклуємось про рідних, а перекладаємо на чужі плечі турботу про них? Невже в нас не вистачає душі на всіх близьких, а лише на деяких, які особливо до душі?...
    До речі, китайці вже ввели закон, що зобов'язує підтримувати зв'язок з літніми батьками під страхом постати перед судом. Автори законопроекту стверджують, що головною його метою було привернути увагу до проблеми догляду за пенсіонерами: «Це робиться головним чином для самих літніх людей - щоб вони розуміли, що вправі вимагати уваги до себе». Незважаючи на те, що повагу до батьків закладено в основах китайської культури, три десятиліття ринкових реформ призвели до того, що традиція «великої родини» почала згасати. А от 36-річна викладачка університету Чжан Юе вважає цей закон нерозумним, оскільки його практично неможливо виконати тим, хто з різних причин змушений жити далеко від рідного дому: «Для молодих людей, які працюють за кордоном або просто в іншому кінці країни занадто складно і дорого часто відвідувати батьків. До того ж, якщо молода людина не хоче цього робити, я сумніваюся, що закон зможе його змусити».
    Звісно, потрібно жити самим. Звісно, потрібно заробляти гроші аби допомогти тим самим літнім батькам і поставити на ноги своїх дітей. Звісно, життя диктує умови виживання, в якому гроші чи не найголовніше. Але, можливо, не треба чекати, коли й у нас уведуть подібний закон, а просто пригадати безсонні ночі, прання підгузників замість разових памперсів, терплячу трьохсоту відповідь на одне і те ж «Чому ...?», та переглянути своє ставлення до найріднішої в світі людини? Вони ж витрачали на нас час, вони ж любили нас різними (хворими та здоровими, сильними та слабкими, сумними та радісними, різкими до них і ніжними, невдахами та щасливчиками). Адже завтра може не настати. Тож, може варто цінувати сьогодні, а все інше відкласти на «коли-небудь…, якось іншим разом…, добре, але пізніше…»?

    Ангеліна Кріхелі,
    газета "Щотижня"

    Категория: Разное | Добавил: АнгелинаКрихели (23.10.2014)
    Просмотров: 171 | Рейтинг: 5.0/1
    Всего комментариев: 0
    Имя *:
    Email *:
    Код *:
    К просмотру рекомендуется сайт Феерия Ирины Крихели, где Вы найдете уникальные мягкие игрушки, авторские вязаные объемные картины, эксклюзивные модели женской и детской одежды, сундуки, шкатулки и украшения из кожи, авторские вязаные архитектурные ансамбли, куклы-шаржы и многое другое! Милости просим в волшебный мир Ирины Крихели!

    Поиск

    Для перехода в социальные сети нажмите